«Сумує Корсунь староденний: нема журбу з ким поділить»

Про місто, його людей та європейський погляд на регіональну історію

На Черкащині багато міст, селищ і сіл, які залишили свій слід в історії України. Не применшуючи значення будь-якого з них, можна стверджувати, що Корсунь у цьому переліку посідає одне з чільних місць. Чимало історичних подій відбулось у Корсуні (з 1944 року – у Корсунь-Шевченківському) і на його околицях; багато видатних українців або народилися тут, або жили, або закінчили тут свій життєвий шлях. І вже від дня свого заснування Корсунь заслуговує на звання міста бойової слави. Адже з’явився він на березі Росі майже тисячу років тому саме як форпост на південних рубежах Русі.

СТОЛЬНЕ МІСТО УДІЛЬНОГО КНЯЗІВСТВА

Великий князь київський Ярослав для захисту від набігів половців заснував у 1032 році на Росі цілу низку фортець, з яких лише Корсунь зберіг свою початкову назву (ну, ще літописний Богуславль відкинув дві останні літери, ставши Богуславом). Натомість Юр’їв, скажімо, перетворився на Білу Церкву, Боровий – на Стеблів і т. ін. На згадку про ті часи корсунці звели на одному з островів Пам’ятний знак містам-форпостам (у місцевих – пам’ятник Росичу): давньоруський витязь в обладунках тримає довжелезний спис…

Витязь на форпості

Очевидно, зі своєю роллю форпосту Корсунь справлявся, оскільки в 1195-му він набув статусу стольного міста Корсунського удільного князівства. До слова, князював тут, до своєї загибелі у 1205 році, ніхто інший як Роман Мстиславович – батько короля Русі Данила. Його ім’я сьогодні має 14 окрема механізована бригада ЗСУ. На жаль, князівство не пережило навалу Орди й надовго зникло з мап у 1240 році. Але місто все ж збереглося: за часів Стефана Баторія (1585 р.) було засновано Корсунське староство, яке очолили брати Вишневецькі з відомого православного роду. Тоді ж король надав Корсуню герб і Магдебурзьке право. Погодьтеся: руїнам ні такі права, ні герби не роздають.

Усесвітньо відомим місто стало завдяки двом вікопомним битвам, які отримали назву Корсунських. Перша відбулась у 1648 році, коли козаки Богдана Хмельницького разом із кримськими татарами під проводом Тугай-бея розгромили урядову польську армію під проводом відразу двох польних гетьманів. Хтось скаже, що першою перемогою українців стали, на кілька днів раніше, події при Жовтих Водах – і буде, безсумнівно, правий. Але там відбувалися події, унаслідок яких поле битви залишилося за козаками, але й тільки. Польська шляхта мала підстави розглядати ту поразку як випадкову. Під Корсунем же розгром був повний і беззаперечний: обидва командувачі потрапили в полон.

Друга битва датується кінцем січня – серединою лютого 1944 року. Її чомусь досі іменують Корсунь-Шевченківською операцією, хоча Шевченківським місто стало лише 3 травня того ж року, за два з половиною місяці після її завершення. На військових картах і в генеральських директивах до травня воно фігурувало просто як Корсунь. Можливо, цей додаток запровадили, щоб затушувати не надто відрадні результати операції. Якщо коротко: двом фронтам – Першому та Другому Українським – вдалося оточити німецьке угруповання, однак приблизно 30 тисяч солдатів та офіцерів Вермахту зуміли вирватися на волю (не рахуючи 3 тисяч тих, кого вивезла авіація).

Сталася така прикрість через невміння уславленого солдафона Жукова скоординувати дії військ сталінських улюбленців – Ватутіна й Конєва. Військові втрати совєтів набагато перевищили німецькі. Після тої «перемоги» Корсунь і став Шевченківським. Є така підозра – щоб заплутати майбутніх істориків і пропагандистів. Історик нариє дані про втрати Красної армії під Корсунем, а пропагандист йому: «Читай уважніше, небораче. Операція ж не так називається…»

ПАЛАЦ ДЛЯ МОНАРХІВ

За всієї поваги до військових звитяг, головною туристичною перлиною Корсуня є Палац Понятовського (так написано на вивісці біля входу). Цю архітектурну пам’ятку на замовлення власника Корсунського староства князя Станіслава Понятовського створив французький архітектор Йоган Генріх Мюнц. Ім’я та прізвище суто німецькі, але народився він у Ельзасі, інженерну освіту здобув у Франції. А так це був типовий космополіт доби просвітництва, який комфортно почувався хоч у Франції, хоч в Англії, хоч в Україні – тій її частині, яка натоді ще залишалася під владою польського короля. З яким Мюнц цілком міг зустрітись у 1787-му.

Головна зала Палацу

У 2015-му по даху Палацу можна було пройтись

Короля звали Станіслав-Август Понятовський; князь Станіслав доводився йому рідним небожем. Прибув король у Корсунь не так побачитись із родичем, як для зустрічі з імператором австрійським Йосипом ІІ (отакі-то люди не гребували відвідувати провінційне українське місто!). Побував Йоган Генріх і в Іспанії, звідки вивіз знання про мавританський стиль в архітектурі. Знавці впевнено вказують на елементи цього стилю на фасаді палацу. Палац з’єднувала із флігелем розкішна ордерна галерея: два ряди колон, накритих дахом, між колонами стояли скульптури, вази з квітами.

Лідія Овсієнко

– Ми частину фундаменту відкривали, він зберігся, – зазначила виконувачка обов’язків директора Корсунь-Шевченкiвського державного iсторико-культурного заповідника Лідія Овсієнко. – Флігель був побудований, там у нас Мілітарний музей. Звели в’їзну браму й інші будівлі, зокрема манеж і каретну стайню. Зробили дві добудови до в’їзної брами, каплички. І ще Станіслав Понятовський започаткував тут, на цих гранітних островах, дуже гарний ландшафтний парк: далі в нас на південь майже сто гектарів цього парку. Ну, він тепер трохи занедбаний, але фахівці, частково, простежують ті алеї, які колись були. І дуже полюбляють приїздити до нас люди, особливо з великих міст, тому що тут тихо, спокійно. Особливо їх багато, коли цвіте бузок.

Стайні, які не отримали ветерани

Персидський бузок

Бузку тут справді багато, є й елітні його сорти. А все ж найбільше вражають гранітні скелі, поміж яких протікає Рось. Музей розташований на острові, на який у часи Понятовського казали просто Острів, а за совєтів його чогось назвали Острів Коцюбинського. Якого саме – письменника чи його сина Юрія, відомого більшовика – Лідія Григорівна точно сказати не змогла.

Власник маєтку Станіслав Понятовський

Де поділась ордерна галерея? Ні, її знесли не більшовики – ще до них це зробили наступні власники маєтку. Після останнього поділу Речі Посполитої Павло І викупив його у князя Станіслава й подарував своєму міністрові юстиції Петрові Лопухіну. От це сімейство й зруйнувало галерею та внесло деякі інші свої корективи в архітектуру комплексу. Відповідно до смаків тодішньої московитської «еліти». На сайті музею є таке пояснення: «У ХІХ ст. по кутах палацу добудували кілеподібні закомари в псевдоросійському стилі, з яких "виростали" восьмигранні башти-бельведери. До парадного входу наприкінці ХІХ ст. прибудували п’ятистінний тамбур, обіруч якого з’явилися відкриті тераси».

Палац Лопухіних у другій половині ХІХ ст.

ПОСТАМЕНТ ДЛЯ БОЛОНКИ

Петро Лопухін запам’ятався корсунцям двома речами. По-перше, він збудував у місті красиву церкву, а по-друге – як фахівець з тодішньої юстиції – закріпачив місцеве населення. Вільних козаків, які до нього жили за нормами Магдебурзького права. Їхні спроби відновити статус-кво завершилися для багатьох шомполами та різками. Дехто поїхав «освоювати» Сибір. А так у маєтку він навіть і не жив постійно, зрідка наїжджав сюди і перед смертю заповів його синові, Павлу Лопухіну. От той уже розвернувся. І не скрізь в негативному сенсі: завів суконну фабрику, сприяв перетворенню Корсуня у волосний центр…

Слід сказати, експозиція в палаці не видається досить насиченою. Так, тут є картини видатних митців, ікони, рідкісні скульптури, фотографії, але загалом їх не надто багато. Таке враження, що колекція ще тільки формується. А от навколо палацу можна побачити раритети. Ботанічні. Тут є сосна Веймута, алея корабельних ялин. А найрідкісніша рослина височіє на майданчику позаду палацу: гінкго дволопатеве, воно ж ginkgo biloba.

Гінкго білоба від Марії Федорівни

– Тепер доволі вже розповсюджене дерево, походить з північно-східного Китаю. А коли я починала працювати тут у 1980-х роках, то ми розповідали, що воно єдине в Україні, таке своєрідне.

По дорозі до китайського переселенця стирчить порожній сірувато-білий постамент.

Тут спочиває улюблена болонка княгині

– Ні, – відкинула версію Лідія Григорівна. – Тут остання власниця Ольга Валер’янівна Лопухіна-Демидова поховала свою болонку Міссі. Така того часу традиція в них була.

Палац Лопухіних-Демидових

Ще одне розчарування трапилося, коли на горі з правого берега помітили обкладений диким камінням вхід в якусь печеру. Грот? Тунель? В’язниця для неслухняних покоївок?

– То не тунель, а погріб. У Лопухіних були сад, городи, і вони там зберігали фрукти, овочі. Часто говорять, що він у скелі наче, а насправді викладений цеглою і засипаний землею.

Начебто в погребі неможливо тримати бунтівну прислугу. До речі, на мапі Google цей об’єкт позначений саме як «Грот».

АЛЬТАНКА ЧИ ЯНТАЛКА?

Звісно, такий маєток не може обійтися без легенд. Одна з гір, що оточують палац, має назву Янталка. Звідки вона походить? Є версія, що на горі стояла альтанка, але незнайоме простим корсунцям слово трансформувалось у Янталку. Та відомий і більш трагічний варіант. У рафінованого аристократа Понятовського був син Ян. І закохався той Ян у просту українську дівчину Наталку, що працювала в маєтку. Кріпачку, та ще й православну. Батьки-католики не могли дозволити синові занапастити себе одруженням із простолюдинкою. Ще більше, вони відмовляли синові у праві викупити кохану з неволі. І коли всі вмовляння виявилися марними, молодята піднялися на скелю і кинулися разом у Рось…

Рось у гранітному обрамленні

Відтоді минуло дві сотні років, але народ легенду не забуває. На пам’ять про загублене кохання київський скульптор В’ячеслав Клоков створив пам’ятник, який установили в парку навпроти палацу; місцевий Водоканал підвів до нього воду, спорудив басейн – і сьогодні тут працює єдиний у Корсуні фонтан. Цікаво, що Наталку автор зобразив босою, тоді як юний шляхтич – у черевиках з бантами, за європейською модою.

"Ян і Наталка", Творіння В'ячеслава Клокова

Натомість Ганна Золотаренко була особою більш ніж реальною. Уродженка Корсуня, сестра двох полковників Війська Запорізького Івана та Василя (теж чистих корсунців), Ганна стала третьою дружиною Богдана Хмельницького вже далеко за сорок. Вінчались у корсунській Свято-Іллінській церкві 1651 року. Це був останній шлюб гетьмана і, кажуть, найбільш вдалий у плані сімейному, а також політичному. Ганна уміла замиряти запальних козацьких ватажків, яким вічно кортіло замишляти каверзи проти гетьмана й один проти одного.

Є відомості, що вона опікувалася гетьманською скарбницею й навіть видавала власні універсали, підписуючись «Ганна Гетьманова-Богданова». Адресати цих універсалів дуже не опиралися, визнаючи за нею право на виконавчу владу, хоч за інших обставин втручання жінки в політичні справи стало б підставою навіть не для інтриг – для справжнього козацького повстання: «Нас на бабу проміняв?!». Та Ганна була справжньою українкою…

Діорама "Повстання в Корсуні 1855 р."

КРОВ ЗА ВОЛЮ?

Слід уточнити, окрім палацу та Мілітарного музею, до комплексу входить ще Історичний музей Корсунь-Шевченківського, розміщений у прибудові до в’їзної брами (яка на вигляд навіть більш епічна, ніж палац). На відміну від останнього, тут сформована багата колекція артефактів, пов’язаних з історією міста, і є дві діорами: Корсунської битви 1648 року та повстання міщан і селян у 1855 році. Це дивно, однак навіть сьогодні історики мало приділяють уваги повстанням українців проти закріпачення в середині ХІХ століття (під час царювання Миколи І). До того ж саме в тих повстаннях зашифрований архетип майбутніх наших Майданів. Історики Корсуня цієї помилки зуміли уникнути. Друга діорама музею розповідає, як міщани Корсуня й жителі навколишніх сіл (також Шевченкових Моринців), ішли до палацу Павла Лопухіна вимагати запису їх в ополчення…

Повстання 1855 р. в Корсуні. Діорама

Стенд в Історичному музеї

Як відомо, тривала Кримська війна, у якій російські війська показали себе… як завжди. Тоді Микола І видав маніфест про створення «добровольчих» частин. Українці ж потрактували це як обіцянку звільнити від неволі тих, хто піде проливати кров, і радо кинулися здобувати «козаччину». Корсунці в цьому русі не були першими, проте вони вчинили найсильніший опір, коли стикнулися зі спробами придушити їхній порух. Сутички з військовою командою тривали аж два тижні; на самому початку було вбито унтерофіцера, солдати застрелили два десятки повстанців, разом з деякими організаторами. Майже сотня учасників зазнала вогнепальних поранень. До військово-польових судів потрапило 57 найактивніших учасників, а приблизно 100 повстанців отримали тяжкі поранення. Загиблих російська влада заборонила ховати на кладовищах – їхні тіла вивезли до Кущаївських проваль (поблизу сучасного Богуслава). Тепер про це нагадує пам’ятний знак, установлений неподалік.

Офорт Тараса Шевченка "Въ Корсуни"

Ці події глибоко вразили Тараса Шевченка, який згодом, перебуваючи на Корсунщині в 1859 році, спілкувався зі свідками та учасниками повстання. Свої враження від козацького Корсуня він завіршував у рядках поеми «Гайдамаки» (розділ «Свято в Чигирині»), де Корсунь, як людина, тужить за втраченою славою, свободою та своїми героями.

Чомусь напрошується паралель із геть недавніми подіями в Корсунській громаді.