Військовий з ТЦК Олександр Бас: «Я був готовий і далі воювати»

• В лютому 2022-го чоловік став на захист України. 

• Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. 

• Після важкого поранення його перевели у районний ТЦК та СП.

Військовослужбовець Олександр Бас зараз працює у Хмельницькому районному Територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (ТЦК). Однак так було не завжди. 49-річний подолянин добровільно став на захист України на початку повномасштабного вторгнення. З ним разом служити пішли його чотири брати, два племінники та зять. Сам Олександр виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. Однак після важкого поранення, за рішенням військово-лікарської комісії, його визнали обмежено придатним і перевели на службу у ТЦК та СП. Розповідаємо деталі.

– Розкажіть, як потрапили до лав ЗСУ? 

– 25 лютого прийшли в військкомат добровільно. Взяли нас спочатку в роту охорони. Як почав формуватися 56-й окремий стрілецький батальйон написав рапорт добровільно, поїхав в батальйон. Побули там, пройшли злагодження, відправили в Київ, побули там на бойовому чергуванні й потім поїхали на Запорізький напрямок. Ми приїхали у 2023, в травні. Я був там до 22 березня 2024 – на посаді заступника командира взводу, але виконував обов’язки командира взводу. 

– Якими були бойові завдання? 

– Коли ми поїхали на Запорізький напрямок, стояли на бойовому чергуванні, нас прикомандирували до 128-ої гірсько-штурмової бригади на напрямок Кам’янське – Жереб’янки. Ми повоювали з ними, пройшли злагодження і потім нас зняли з бойового розпорядження і передали в 65-ту окрему механізовану бригаду: напрямок Роботине – Новопрокопівка – Мирне. 

– Що можете розповісти про росіян, як противників?

– росіяни розумні люди, вони воюють грамотно. Там як розказують, що понабирали «шмобіків», так не можна сказати. Вони б’ють прицільно, грамотно, дронами літають. Аеророзвідка в них добре працює. Скільки ми заходили на бойові завдання, над нами постійно висіли дрони, вони керували добре. Працюють вони грамотно. Можливо на якихось напрямках таких, там де легше, але в більш гарячих точках, як от в Роботине, Вербове – там працюють професіонали. З ними важко тягатися. 

– Ми так з ними в рукопашний бій не вступали, але судячи з їхньої форми, одежі, самі бачили 200-х і 300-х, то це були спеціально навчені люди. 

– Яким було найскладніше бойове завдання?

– Вперше коли ми заїхали, нам зачитали бойове розпорядження висунутися в Роботине, в сторону Новопрокопівки й то була ніч. Ми йшли в 11 годин ночі, не знали дороги, нам дали провідника одного, але він теж не досвідчений – з 65-ї бригади. Ми йшли, як мінімум, 6 кілометрів і над нами постійно висіли дрони. Нас крили й 120-ті міни, 80-ті міни. Коли ми пройшли Роботине, висунулися в сторону Новопрокопівки, там вже стало жорсткіше. Ми десь о 1 ночі зайшли на позиції, вже можна сказати на позиції ворожі, бо ми вже почули їхній генератор, як він працює, бо тоді на наших не було позиціях (генераторів, – прим.автора) і вже почалося. Цілу ніч нам голову не давали підняти. Постійно крили та крили. В нас були втрати. Мене поранило, тяжка травма. В нас з групи вийшло троє. 

– А зайшли скільки? 

– Зайшли шестеро. Нас всього було три групи. Дві групи відмовилися, а моя пішла. Ну там вже були люди, ми йшли їм на підсилення, були втрати й всяке. Але війна не буває без втрат. 

– Чоловіки бояться йти до ТЦК, бо думають, що їх одразу відправлять на передову. Наскільки це правда? 

– В нас люди й правда бояться йти, бо от відправлять на нуль, на м’ясо. Є різні роботи, не можеш воювати – можеш окоп копати. Хтось може в тилу щось помагати. Комусь треба дрова рубати, коли хлопці виходять з нуля, топити ж треба чимось. Якщо хтось боїться йти туди (на нуль, – прим.автора) в нього психічний стан поганий, він не може, то може дрова порубати. І як ми вийдемо з нуля за це вже думати не будемо. 

– Треба на евакуації бути, набої підвести, забезпечити обслуговування. Коли людина вийде, наприклад, пішла на позиції 3-4-5 днів на нулю, то вона знає: прийшли, поїли, помилися і відпочивають, нічого не роблять. На то є люди, які забезпечують тим. Всі люди потрібні. 

– Чому вас перевели у Хмельницький? 

– Після госпіталю, рішенням ВЛК, мене визнали обмежено придатним: в мене важкі поранення. 30 вересня 2023 мене госпіталізували в Запорізьку лікарню, після евакуаційним поїздом в Кропивницький, звідти я доліковувався в нашому Хмельницькому військовому шпиталі. Дали мені 30 діб на реабілітацію і в грудні я повернувся назад, в Запоріжжя, в частину. Виконував бойові завдання, виїжджав на бойові дії й 22 березня за наказом перевели на постійне місце дислокації за поранення, стану здоров’я. І тоді, по рекомендаційному листу, відправили в наше Хмельницьке районне ТЦК, звідки мене і призивали. Зараз проходжу службу тут. 

Олександр Бас разом із донькою Валерією 

– Які саме були поранення?

– Осколкові поранення правої стопи, правої гомілки, опіки обличчя, перелом другого хребця знизу, акубаротравма, перфорація барабанних перетинок лівого і правого вуха. Я ще лікувався в професора у Тернополі, мені зробили слухові апарати. 

– Як довго ви проходили ВЛК після поранення для отримання висновку про обмежену придатність? Наскільки це довготривала і складна процедура? 

– Процедура не складна, якщо є дійсно травми. Я пройшов лікаря, пішов до ЛОРа, вони подивилися мені, відправили в Тернопіль до професора – на дообстеження. ВЛК я пройшов за 8 днів. За результатами я обмежено придатний. Придатний для служби в ТЦК, не придатний в морській піхоті, десантно-штурмових військах. 

– Яку роботу ви зараз виконуєте у Хмельницькому районному ТЦК та СП? 

– В мої обов’язки входить приймати дзвінки з області, з округу, передавати інформацію керівництву, приймаю і передаю, дивлюся за порядком. З групами оповіщення я не їжджу, одразу казав, що таке робити не можу. Паперова справа, діловодство. 

– У чому полягає складність вашої роботи? 

– Кожна робота складна. Морально найважче особливо коли приходять жінки: хтось пропав, чи син, чи зять безвісти зник – вони приходять й плачуть. Я їх розумію, я там був, я знаю, що то таке. Якщо безвісти зниклий – приходить від частини (якщо призивалася людина з нашого військкомату) до нас сповіщення, я доношу керівництву і люди сповіщають рідних. 

– Є такі, що приходять і розказують: «Чого ти тут сидиш, отримуєш державні кошти, бери автомат йди на передок». Вони ж не знають де я був, але я до цього відношуся спокійно. Я не реагую, я знаю своє. Тут воно страшно, а там вже як побув – воно звикається.  

– Люди, які служать в ТЦК та СП – вони всі учасники бойових дій? 

– В ТЦК всі учасники бойових дій. Є такі, що з паличками ходять, є з протезами, з пластинами, без ока, без кисті руки. Видно по людях, що вони пробули там. Люди приходять і кажуть: «От, ви одягнені з голочки, ви ніде не були, бо в вас форма». 

– З 18 травня, після того, як військовозобов’язані зобов’язані почали оновляти дані, наскільки побільшало роботи? 

– Зараз багато людей приходять самі. Зараз багато людей, черги є. Кожен день є. От сьогодні зранку, було вже чоловік 40 стояло. Приходять оновлюють дані: в кого бронь, в кого відстрочка. Багато людей приходять. Молодь оновлює через «Резерв+». 

– Що хотіли б сказати військовозобов’язаним, які бояться йти до ТЦК та СП?  

– Є люди, які бояться йти в ТЦК, бо їх заберуть на війну. Я сказав би всім: немає чого боятися ТЦК. Треба приходити, оновлювати дані. Якщо ти здоровий, треба йти захищати свою країну. Якщо ми цього робити не будемо, то ворог прийде до нас. Тікати нам немає куди. Але наші діти, наші жінки тут і що буде тоді з ними? Я бачив, що з ними там роблять і я можу представити, що станеться, якщо вони прийдуть сюди й таке зроблять. Якби люди були вмотивовані, як на початку війни, все було б по-іншому. 

Джерело